В селі Олександрівка живе і творчо працює Михайло Родинченко – поет, талановита і безкорислива людина. Вже не один десяток років прикрашає він віршами сторінки районних газет. І хоч родом він не з Долинського краю, рідним стало йому наше степове село, схоже своєю природою на його Полісся.

    Родинченко Михайло Лазарович народився 23 січня 1940 року в селі Бурівка Городянського району Чернігівської області.

    Закінчив Чернігівський педагогічний інститут ім.. Т.Г.Шевченка за фахом вчителя молодших класів. Працював класним керівником у навчальних закладах Долинського району. Бере активну участь у літературному житті Кіровоградщини. Учасник з"їзду письменників України, Всесоюзної наради молодих літераторів (1975). Друкувався в колективних збірниках «Повноліття», «Там, де Ятрань», журналі «Дніпро», газетах «Літературна Україна», «Радянська освіта», в обласній та районній пресі. Його вірші покладено на музику московським композитором О.Флярковським і самодіяльним композитором О.Лисенко з Олександрівки. Автор збірок «Селянко, матінко»(1994), «Через всі розлуки»(1997). Нині на пенсії, проживає в Олександрівці.

    Провчителювавши в селі 25 років, він продовжує обдаровувати душевним теплом всіх, хто стрічався і стрічається на життєвій дорозі. Будучи доброю і щедрою людиною, він може плести зі слів візерунки, які люди називають віршами.

 Боковенька

Ви про ріки великі чули  

 Про них пишеться

 І говориться…

Боковенька ж моя до Інгульця,

Мов дитина до батька

Горнеться.

Юність їй бережуть джерела –

Тож не висохне,

Не замулиться…

Боковенька моя весела,

Святкова вулиця!

 Не любити вірші Родинченка неможливо. Вони джерельцем ллються до душі народної. Вони всім зрозумілі й дохідливі, близькі і прості, журливі і співучі.

Цвітуть троянди

Цвітуть під вікнами троянди,

Як у далекі ті літа,

Коли хлоп"ям веснянкуватим

В шкільну я хвіртку повертав.

Немов нічого не змінилось:

Цей двір, і школа, і мій клас,

Лише берези похилились,

Що кожен день вітали нас.

…Відходять травні й листопади,

Великі радості й малі.

Цвітуть під вікнами троянди.

Сивіють наші вчителі.

Тема матінки – жінки, одвічного кохання і закоханості у рідний край – невичерпне джерело наснаги для поета. Вийшли його збірки «Селянко, матінко», «Через всі розлуки», «Освідчення в любові». В любові до всього, що дає людям віру й надію й оте прекрасне почуття, що недаремно жив на землі.

Декілька віршів талановитого поета поклали на музику самодіяльні композитори М.Хіхлова та О.Лисенко. І стали вони знаними не лише в районі.

Михайло Лазарович пише про все. Про любов до матері – України, про натруджені руки селянки і її недоспані ночі. І все це звичайними, простими словами:

Селянко, матінко

Селянко, матінко, а може

Тобі б до моря, на курорт?

Хоча і це не допоможе

Твоїх позбутися турбот;

Раненько бігаєш на ферму,

Мов білка, крутишся в дворі

І носиш ношу «тривідерну»

Ти від зорі і до зорі.

…Радієш дітям: вариш, смажиш,

До свята ріжеш кабанця,

Не пожалієшся, не скажеш,

Яке важке твоє життя…

Хоча всього у хаті вдосталь,

З якого боку не візьми,

Але поїхати? Скажеш просто:

А хто ж пригляне за гусьми?

    Любов до рідного краю звучить у більшості віршів Родинченка. Поет радіє від медових пахощів степу, від кожної травинки, від веселого журчання Боковеньки:

Все минає

Все на світі минає,

Все відходить у сни.

Тільки знову чекає

Все – нової весни:

І дерева, і люди,

І травинка в степу…

На ромашках не буду

Я гадать на судьбу;

Буду жити – радіти,

Буду плакать, як всі.

Буду весну любити,

Як усі, і за всіх…

А свої власні болі,

А свої всі жалі

Заховаю в любові

До людей, до землі.

Михайло Родинченко продовжує свою творчу працю, пише для людей і про людей, бо любить їх. Прочитайте його вірші, вони про Вас і для Вас, про село і степ, про нашу Батьківщину, Україну.

           Літа

Розбіглись степами літа

До гурту не просто зібрати,

Всі будні мої і свята

З привітної викрали хати.

Простору схотілося їм,

Піднятись на дальні висоти

І з криком прощальним своїм

Упасти в гарячі осоти.

Ну, що ж, постою пожурюсь,

Бо їх вже назад не вернути,

Хай, може, розкажуть комусь,

Як важко безкрилому бути.

Тут перепел будить жита

Й гадають ромашки на щастя ...

... Верніться додому, літа,

Без мене ж вам жить не удасться !

 Січневий етюд

Блукає дворами січень,

Він любить отак блукати,

Не часто вже світять свічі,

Як вечір забіг до хати.

Електрика хазяйнує,

У кожнім селі і в місті,

А ніч у гаях ночує

На мокрім торішнім листі.

Мовчать старі осокори,

На вітах гойдають січень,

Й у вікна дивляться зорі - 

Одвічні небесні свічі.

Годують сім'ю голодну

Горобчики між курми,

І стеле в степу білу ковдру

Прислуга бабусі зими !