Ім"я Яра Славутича, уродженця нашого краю, вперше зазвучало декілька років тому, коли з"явились його перші публікації в київській, а потім і в місцевій періодиці. Наш земляк нині проживає за океаном, але щемно береже ім»я своєї Батьківщини – України:

«А рідну землю, що мене зростила

На боротьбу за життєдайні дні,

Я над усе люблю на чужині!»

    Яр Славутич народився 11 січня 1918 року. Доктор славістичних наук, професор української мови та літератури в Альбертському університеті (Канада, з 1960 року), член Національної спілки письменників України. Закінчив Запорізький педінститут (1940), Пенсільванський університет (Філадельфія, США). Автор збірок поезій «Співає колос»(1945), «Гомін віків»(1946), «Правдоносці»(1948), «Спрага»(1950), «Оаза»(1960), «Маєстат»(1962), «Завойовники прерій»(1968, 1974, 1984), «Мудрощі мандрів»(1972), «Живі смолоскипи»(1988), «Слово про Запорізьку Січ»(1991), «Шаблі тополь»(1992, 1993). Славутичу належить кілька підручників з української мови, книжки спогадів «Місцями запорізькими», «У вирі багатокультурності». Окремі видання з"являлися в перекладах англійською, німецькою, французькою, угорською, польською, білоруською та російською мовами. Нагороджений орденом «За заслуги» ІІІ ступеня (2001).

    Яр  Славутич народився на хуторі Жученки, колишньому козацькому зимівнику, поблизу села Благодатне нашого району. До 1941 року Яр Славутич був Григорієм Михайловичем Жученком. Початок цього роду простягується від Івана Жука, галицького опришка, який 300 років тому через переслідування поляками православної віри подався на вільні землі Запорізької Січі. Батько Григорія походив із козацької шляхти, мати – проста селянка. Батько трудився від зорі до зорі, щоб заробити шматок хліба не тільки для своїх п’ятьох дітей, а й для всієї родини. Малий Гриць допомагав батькові, пас коней, дуже рано почав складати вірші.

    У далекому 1932 році його разом з батьком за відмову вступити до колгоспу заарештували і повезли на заслання. По дорозі юний Григорій разом з іншими хлопцями прорізав у стелі старого вагона дірку, зірвав дошку і вискочив з поїзда. Повернувшись до рідної домівки, юнак не впізнав її – хутір було спалено, а матір і сестер Григорій знайшов аж у сусідньому селі Гурівці. Незабаром і голод почався. Тоді померли піврічна сестричка Галочка, бабуся, яка відмовлялася їсти, щоб було більше вбогої поживи для діточок, та улюблений дідусь.

Пізніше було навчання у Запорізькому педагогічному інституті, недовге вчителювання в селі Ботеве на Приазов’ї. Потім почалася війна, його мобілізували до армії. На початку війни дивізія, у якій служив Григорій, потрапила в оточення, потім був німецький табір і втеча з нього в кінці війни. Після війни Григорій не повернувся додому, емігрував. Як він сам говорить, це був важкий, тернистий шлях. Понад 30 років викладав українську мову в США та Канаді.

     Хоч Яру Славутичу доля судила багато років жити далеко за кордоном, він завжди був і залишається поетом свого, а отже, й нашого з вами краю.

У нього дуже багато поезій, присвячених любові до рідної землі, до степів колишньої Херсонської губернії, а нині нашої області, до свого славетного роду. Із його творів постають Благодатне, Обитоки, балка, Гурівський ліс, трагедія родового хутора.

Побачення із землею предків через півстоліття народило в поетові нові твори. Такі ж емоційно наснажені, такі ж творені душею та серцем, як і ті послання до рідного краю, які народжувала чужина. У них радість зустрічі, в них бентега серця, в них біль за руїни дідизни, за милі серцю села, що мало змінилися за піввіку, біль за долю земляків,, але й надія на сподівання на краще:

Повертається правнук до рідної хати –

Спадкоємних полів, на дідівський поріг,

До батьків на гробках воскресіння благати,

Обтрусивши пили із далеких доріг.

      Побував Яр Славутич на рідному «Гурівському узліссі»: у селах Ново шевченковому й Благодатному, де він колись навчався в школах. Не обійшлося і без сліз… На місці, де стояв колись хутір Жученки, тепер чимало змінилося. Висох поближній ставок, немає хати й криниці, але зберігся фундамент дідівської хати, є й залишки криниці:

Але тебе, зимівнику, немає.

Тебе немає, хуторе старий.

І соловей у лісі не співає,

І не гуде в саду бджолиний рій.

Безлюдна пустка буйно розляглася,

Шумить бугилля біля будяка,

Гадюки, гріючись, ведуть заласся

На теплім дні безводного ставка.